1 червня – День захисту дітей, який відзначають по всій країні. Але мало хто замислюється про те, від чого саме слід захищати наших дітей і які права вони мають. У дійсності їх не так уже й багато. Одне з них стосується освіти. Як воно реалізується на практиці? Про це – інтерв’ю з координатором проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні» Юлією Найдою.

- Багато років тому, - розпочала розмову Юлія Найда, - ми проводили дослідження стосовно того, наскільки наша громадськість сприймає людей з особливими потребами. І більшість стверджувала - так, це дуже позитивно, коли дитина з особливими потребами піде навчатися до звичайного садочка, школи або до вищого навчального закладу. Так, це дуже позитивно, коли ми проводимо заходи інклюзивного характеру і ми за те, щоб сьогодні суспільство відкрило двері для людей з інвалідністю. А коли ми поставили запитання педагогам, чи готові вони до того, що завтра до їх групи або класу прийде навчатись така дитина, то кількість ствердних відповідей дуже і дуже меншала. Але за останні десять років наше суспільство змінилося. Сьогодні ми не лише говоримо - «так, ми згідні». Ми сьогодні робимо конкретні справи, ми маємо більшу свідомість, ми говоримо - «так, я знаю, я вмію, я зможу!» Освіта - це те, навколо чого розгортається проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні». Діяльність проекту спрямовується на розробку та розбудову освітньої моделі, яка забезпечить спільне навчання дітей, якими б різними вони не були. Зрозуміло, що сама освіта не подолає всіх бар'єрів на цьому шляху. Тому проектом передбачена тісна співпраця освітньої системи з громадянським суспільством. Для цього ми працюємо з громадськими організаціями, політичними діячами, державними службовцями, пересічними громадянами, з сусідами тієї дитинки, яка залучається до загальноосвітньої школи. Ми формуємо свідомість громади. У ці першочервневі дні будуть багато говорити про дітей та їх права. Наш проект наближує реалізацію права дитини з особливими потребами/інвалідністю навчатись разом зі своїми однолітками за місцем проживання, отримуючи при цьому всю необхідну спеціальну підтримку. Наразі таку можливість в нашій країні мають не всі діти. Більшість дітей з особливими потребами/інвалідністю навчаються в спеціальних закладах освіти, садках або школах. У них працюють висококваліфіковані спеціалісти - педагоги, вихователі, медики та інші. Слід визнати - згадана система надає освітні послуги високої якості. Але… Спеціальна система (і в цьому полягає її недолік) у більшості випадків відриває дітей від родин. Найчастіше діти з особливими потребами позбавляються батьківської уваги на тиждень - додому вони приїздять лише на вихідні. Але трапляються такі випадки, що в сім'ї вони повертаються лише на час канікул. Разом із тим, різними дослідженнями, які проводяться в Європі, Америці та в Україні, вже доведено, що чим менше дитина перебуває в оточенні близьких їй людей, тим гірше у неї формуються навички спілкування та проживання у співтоваристві. Згодом їй буває складно вибудовувати своє сімейне життя, виховувати власних дітей. Будучи вже дорослим, вона змушена пізнавати ази самостійного життя. Саме тому робота нашого проекту спрямована на те, аби діти з особливими потребами навчалися за місцем проживання. Інклюзивна освіта на повну міру вирішує цю проблему. І не лише цю. - Що ви маєте на увазі? - Повернуся до вже згаданих мною досліджень. Вони показують, що чим більш освіченим є суспільство, тим кращих економічних результатів воно домагається і, як наслідок - краще живе. Раніше (це стосується не лише України, але й інших країн) вважалося, що люди з особливими потребами/інвалідністю можуть працювати лише в певних сферах. Там, де не треба виконувати складних операцій. Тому отримати престижну роботу і особливо ту, яка передбачає високий професіоналізм, їм було вкрай складно. Часи змінюються, а з ними змінюється й ставлення до людей з особливими потребами/інвалідністю. Зараз укорінюється думка, що вони можуть скласти гідну конкуренцію кому завгодно. І ця думка, зауважу, не безпідставна. Наприклад, інвалідність не завадила багатьом нашим співвітчизникам стати відомими вченими, політиками, суспільними діячами, бізнесменами. Я це веду до того, що якісна освіта, оскільки йдеться про неї, дозволяє людям з особливими потребами/інвалідністю утвердитися в цьому житті. Отримавши її, вони матимуть змогу потурбуватися про себе, а в разі необхідності - допомогти оточуючим. І тоді зменшиться гострота соціальної підтримки, а відповідно, зменшиться й соціальне навантаження на державу. Слід розуміти, що якісна освіта для всіх, в тому числі й для дітей з особливими потребами, починається від порогу рідного дому, з перебування у сусідньому дитячому садку, з навчання у загальноосвітній школі. Діти вчаться разом і так само разом набувають досвіду спілкування, спільного проживання, підтримки у суспільстві. Рівні права, можливості та задоволення різних потреб лежать в основі інклюзії. - Чи багато дітей в Україні потребують особливої уваги до себе? І побіжно - які діти потрапляють до цієї категорії? - Згідно із статистикою, яку можна зустріти в пресі, в Україні нараховується 150-170 тис. дітей з особливими потребами. Погодьтеся, що це чимало. Особливо, якщо врахувати, що йдеться про дітей, вік яких не перевищує вісімнадцяти років. Зрозуміло, що якщо взяти до уваги й доросле населення країни, то ця статистика стає значно більшою. Звідси й гострота питання, яке ми обговорюємо. Одразу стає ясно, що воно має загальнодержавне значення і стосується дуже багатьох доль. У світовій практиці виділяються наступні категорії, які можуть визначати особливі потреби чи інвалідність людей: інтелектуальні, сенсорні, опорно-рухові, поведінкові. Інклюзивна освіта завжди передбачала - проблема полягає не в особливих потребах чи інвалідності людини, а в неспроможності суспільства реагувати на ці потреби, робити необхідні зміни для співгромадян. У нашому проекті до інклюзивного процесу залучені близько 80 дітей. Педагоги, адміністратори, батьки, представники громадських організацій прагнуть щонайліпше організувати освітній процес та спеціальну допомогу для цих дітей на місцях. - Ваші приклади є переконливими. Але чи багато робиться для просування в Україні інклюзивної освіти державними та місцевими органами влади? - На сьогоднішній день ухвалено ряд важливих нормативних актів, які сприяють розвиткові інклюзії. Зокрема, це - постанова Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р., наказ Міністерства освіти та науки України від 21 грудня 2009 р. У перерахованих документах йдеться про те, що інклюзивна освіта повинна розвиватися в усіх без винятку українських регіонах. Сьогодні місцеві програми інклюзії розвиваються, але потребують підтримки. Питання це нове і дуже важливо його вирішувати з урахуванням певних правил і вже накопиченого світового та українського досвіту. Ось чому проекти, які сьогодні займаються питаннями інклюзії, такі запитані. - Наскільки реально пристосувати всі загальноосвітні школи до потреб дітей, про яких ми зараз говоримо? - У більшості високорозвинених країн, де освіті людей з інвалідністю приділяється велика увага, практично всі дошкільні заклади, школи, коледжі та вищі навчальні заклади є адаптованими. Це означає, що якщо будинок проектується, то до проекту закладають всі необхідні пристрої, зручні для всіх. Тобто, робиться відповідна адаптація. Якщо школа реконструюється, то це робиться також з урахуванням відповідної адаптації. А інакше й бути не може. Не лише освітні заклади адаптуються, але й громадський транспорт, дороги, магазини, аптеки… Вся соціальна сфера адаптується, тому що вона має бути доступною. Та ж дверна ручка може стати перепоною для декого з нас. Наприклад, вона високо розташована чи має незручну конструкцію. Ми готові комусь допомогти відкрити двері. Та чи зможемо ми допомогти подібним чином усім без винятку? Звичайно, що ні. Звідси висновок - слід всі ручки робити зручними для всіх і розташовувати їх на рівні, який так само буде зручним для всіх. Це і є той самий інклюзивний підхід, якого ми прагнемо і за який агітуємо. Україна також має прагнути того, щоб максимально прилаштувати всі навчальні заклади до різних потреб. Це зовсім не означає, що вже завтра слід приступати до реконструкції всіх навчальних закладів. Всі ми чудово розуміємо, що така масштабна робота потребує великих капіталовкладень. Як, зрештою, і багато часу. Але її можна виконувати поступово і в рамках різних програм та проектів. Це те, за чим ми зараз спостерігаємо. Приміром, у рамках проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні» дві загальноосвітні школи розробили і за підтримки місцевої влади реалізують плани трансформації. Одна з них знаходиться в Сімферополі (навчально-виховний комплекс «Школа-ліцей № 3»), а друга - у Львові (загальноосвітня школа № 95). Обидві з часом стануть інклюзивними. - Як давно у цьому напрямку працює ваш проект? - З 2008-го року. Поки що до проекту залучено два регіони - Львів та Львівську область, Автономну республіку Крим та Сімферополь. Але ми маємо наміри розширювати свою діяльність. Незабаром плануємо ділитися своїми напрацюваннями з іншими регіонами та містами. Проект займається не лише трансформацією шкіл, ми також розробляємо навчальні програми для підготовки та перепідготовки майбутніх учителів, проводимо семінари, тренінги, конференції, практичні заняття. Також сприяємо зміні чинного законодавства, вдосконаленню існуючих документів. Найближчим часом за активної підтримки проекту буде розроблено положення «Про інклюзивну освіту». Вирішення таких завдань стає можливим завдяки тісній співпраці проекту з Міністерством освіти та науки України, Міністерством праці та соціальної політики України, місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування. - Попереду літо. Чим ви займатиметесь цієї пори року? - Цього літа нам не доведеться відпочивати. Маємо великі плани. Достатньо сказати, що ми організовуємо літню школу для вчителів, батьків, представників громадських організацій та місцевого самоврядування. Попервах два тижні попрацюємо у Львівській області, а потому стільки ж - у Криму. Спільно поміркуємо, як працюватимемо в найближчі два роки, скоординуємо свою діяльність на цей час. - Як ви вважаєте, чи довела інклюзивна освіта в нашій країні свою спроможність? - Безумовно. Тому що багато українських шкіл вже приймають дітей з особливими потребами. І цілком нормально працюють у напрямку інклюзії. Наш проект активізує цей процес і максимально допомагає цим школам.

Максим НАЗАРЕНКО, Національний прес-клуб «Українська перспектива»